Україна forever!

Війна продовжується. Прийшло звикання. З одного боку звикання є адаптацією від вигорання, а з іншої сторони притупляє відчуття безпеки. Схожий стан був в 2014 році за виключенням того, що зараз ворог застосовує ракетну зброю та авіацію і може нанести удар по будь-якій точці на карті України. Тож, безпеки немає. Реальність змінилася.

Очевидно, що путін готувався до вторгнення весь цей час та зважився на нього, бо мав впевненість у результаті. Досить швидко стало зрозуміло, що у нього нічого не вийде, особливо після того, як він заявив про наміри своєї операції, насмішивши, мабуть, весь світ. Але вже скоро, про що стали говорити відомі люди, хто в цій темі вариться довго, стало зрозуміло, що все це надовго. Саме невизначеність в термінах закінчення війни і є тим подразником, який створює тиск, адже невідомо, як розподілити сили по дистанції, як не попадати під вплив “експертів”, які говорили про тиждень-два, потім місяць-два. Але ніхто насправді не знає. Усвідомлення довгої дистанції налаштовує на стратегію стаєра та розподіл сил. Для багатьох питанням виживання стає пошук роботи, відновлення бізнесу. Так чи інакше, ринок та ланцюги поставок зруйнувалися, що поставило всіх у стан кризи. 

В таких ситуаціях дуже важливо знайти смисл, зачепитися за щось важливе, яке допоможе як не плекати безпідставних надій, так і знайти потрібні сили та ресурси. В управлінні смисли приходять з цілями. Саме цілі створюють наратив, напрям руху, концентрації зусиль. Прийняття цілей відрізає ті варіанти, які видаються незначними, не вартими уваги, недостойними зусиль. Цілі відкривають шлях до пошуку та застосуванню необхідних ресурсів, створюють такі організаційні побудови, які здатні вирішувати поточні завдання та забезпечують просування до мети та отримання бажаного результату.

В цих умовах було б просто обов’язково для української влади офіційно оголосити однозначні цілі Української держави в цій війні. Між тим, в інформаційному просторі чуються різні думки з приводу, що ж вважати нашою перемогою. На мою думку, постійні твердження про повернення до “кордонів” 23 лютого наводять тінь на плетінь. По-перше, що це “кордони”? По-друге, чому все суспільство обурив план прем’єр міністра Італії Маріо Драгі саме про повернення до цих “кордонів” та про подальші переговори про статус ОРДЛО та Криму. А хіба не це запропонувала українська делегація на переговорах з рф у Стамбулі? Хто є автором цього плану насправді?

Порахували, що зараз окуповано близько 20% території України. ОРДЛО і Крим – це 7%, залишається звільнити 13. То навіщо українцям стільки зброї, особливо важкої? Якщо українська влада збирається повертати Крим і ОРДЛО на переговорах президентів, то навіщо війна та всі збитки, які несуть санкції? Президент США Байден та інші наші союзники неодноразово повторювали, що цілі війни буде визначати Україна, що ніхто не має права вказувати Україні, коли сідати за стіл переговорів і на яких умовах. То чому ми не почули до теперішнього часу про цілі України у війні. Чому нас чітко та неоднозначно не зорієнтують на тривале протистояння, неважливо, військове чи дипломатичне.

Я розумію, і ніхто поки що не говорив інакше, що просто так гроші нам ніхто не дасть. “Просто так” з росії можна отримати тільки у разі її капітуляції. І тільки те, що знаходиться за межами її території за рішенням міжнародних судів. Сама не віддасть. І росія ніколи не визнає своїх поразок, але альтернатива отримання західної грошової допомоги може бути ще більш недосяжною. А що буде, якщо нашу владу не задовольнять ті умови реформ (план Маршалла), які запропонують західні союзники в обмін на гроші? Ви уявляєте масштаби руйнувань? Я пам’ятаю вибухи арсеналів. І пам’ятаю, як “допомагали” держава і чиновники цивільним людям, які невимушено зазнали матеріальних втрат та травм і поранень. Скільки років митарств, життя у тимчасових поселеннях, безробіття може очікувати на мільйони українців?

Тож питання це важливе для всіх з точки зору більш-менш передбачуваного майбутнього. Смішно чути коментарі з-за порєбріка про штучність нашої держави, адін язик – адін народ. Але ж на повному серйозі путін заявляє що Україну придумав лєнін. Він також називав мєдвєдчука украінскім националістом. Тепер розумієте, чому майже всі українці для них – нацисти в порівнянні зі “стандартним націоналістом медведчуком”? То ж зрозуміло, що денацифікація – це повне знищення нас, як народу. І ми це бачили в Бучі, Ірпені та інших визволених містечках та селах. На превеликий жаль, ще побачимо, коли буде звільнено окуповані українські землі. Рашисти вкрали назву нашої держави, хочуть остаточно вкрасти історію, стерти нашу ідентичність. І весь світ побачив це. Вже 8 країн визнали геноцид українського народу зі сторони рф в цій війні. Все, що вони з нами хотіли зробити, і зроблять, якщо зможуть, будьте певні, описав Тімофєй Сєргєйцев в статті про те, як путін рєшил украінскій вапрос навсегда. Історичних прикладів – безліч, але їх треба доводити, а факти цієї війни – ні, тому що вона проходить у прямому ефірі світових ЗМІ. Тому і варто нашій дипломатії та політикам використовувати цю інформаційну зброю. І наявність цілей чітко наведе цю зброю. Чому цілі не зробити високоточною зброєю, яка приведе до краху недоімперію?

Теза “Ми вас захищаємо”, на мій погляд, давно себе вичерпала. Ми себе захищаємо. Від повного знищення. Саме це має стати головним аргументом. А коли людина, яка відчуває себе у повній безпеці, чує, що її хочуть від когось захищати, вона це не сприймає. За виключенням країн бувшого соцтабору, як Польща, Литва, Латвія, Естонія, Словаччина, Чехія, жах совєтів не зрозуміє ніхто. Навіть Угорщина, яка в 1956 році пережила придушення повстання радянськими військами, здається, забула, які наслідки несе ця навала. Влада Угорщини демонструє саме таке відношення. Але у нас є своя робота.

Ще одна поширена теза – “Треба закінчити війну”. Мабуть, сформульовано так, щоб кожен міг зрозуміти по-своєму, вкласти свій сенс, будь-що, як це і роблять. Зазвичай, коли в книжках по історії річ йде про війну, то там називають переможця. То закінчити війну, це перемогти, чи сісти за стіл переговорів? Говорять ще про позицію, здебільше, про сильну, як гарантії успіху в переговорах. Цікаво, а якщо сторона переговорів з сильною позицією сідає за стіл переговорів, щоб підтвердити свою перемогу, а інша сторона, позиція якої видається слабкою, тягне час, щоб посилити її, а потім робить те, що задумала на полі бою? Щоб закінчити війну, недостатньо мати сильну позицію чи просто пєрєстать стрєлять, треба перемогти ворога, прийняти його капітуляцію, а потім проводити переговори.

Ясно, які високі ризики існування ми несемо від такого сусіда. Як нам забезпечити своє право на життя, на вибір? Як нам приймати цю реальність такою, як вона є, щоб перемогти? Ми маємо пам’ятати, що ніякі підписи рф нічого не варті. І добре, що всі визнають існування проблеми надання гарантій безпеки Україні. Чому не побудувати своє бачення безпеки на основі повної поразки та розвалу рф, як утворення? Хай це і виглядає радикально, але ми заявляємо цілі у боротьбі за життя, і в цьому нас підтримує світ. То чому не опиратися на цю підтримку. І якщо стане питання такого радикального підходу, то можна його пом’якшити вступом у НАТО та швидким вирішенням питань зброї та санкцій, які допоможуть завершити війну на умовах України – її військовою перемогою. Що стосується цілей війни, то, на мій погляд, вони мають включати вирішення питань існування та безпеки України від подальших посягань рф. Це:

1.      Військова перемога України, яка створить юридичний аргумент та дозволить претендувати на кошти рф для виплати репарацій на відновлення збитків, насильства та вбивств за період з 2014р.

2.      Повернення полонених і депортованих українців додому.

3.      Денуклеїзація та демілітаризація росії.

4.      Заборона росії мати наступальні та важкі види озброєнь.

5.      Заборона росії проводити будь-які військові навчання на відстані менш, ніж 100 км від кордонів України.

6.      Надати можливості народам рф на історичну самоідентифікацію.

7.      Будь які порушення умов катітуляціїї росії в подальшому фіксуються в момент заяви України на безапеляційній основі в визначений міжнародний безпековий орган. 

Зухвало? Може й так. Але чому не проявити зухвалість в цілях, які зрозумілі всім, які можуть підтримати всі союзники, які мають чітке пояснення не тільки в контексті цієї війни, але й історично. Натомість, не проявляти зухвалості в відвертому приниженні західних політиків, дії яких, хоч і не подобаються, але мають пояснення та логіку. Чому не працювати з такої перспективи? Чи нам не потрібне членство у ЄС та гроші на відновлення країни, де вагу слова Німеччини не потрібно пояснювати. Можливо, тоді б президент Франції Макрон, вивчивши наші цілі, не розказував би що треба зберегти ліцо, а скаже тому ліцу, що на нього очікує у разі продовження війни.

Тож треба змінити парадигму з жертви на мисливця. Світ має повірити нашим обіцянкам у відношенні безпеки рф (а вони хотіли її отримати напередодні вторгнення), а потім виконати ці обіцянки усім миром разом з НАТО. А якщо комусь не подобаються такі цілі України, то хай запропонує свої та аргументує, як в такому випадку будуть забезпечені гарантії існування України, як суверенної держави. І чомусь мені здається, що у масі гарячих точок по всьому світу знизиться градус протистояння після знищення бази по підтримці багаття, яке постійно роздмухувалося загарбницькою політикою рф. Тож, нові безпекові засади світу можуть підтвердити та забезпечити лідерство України. І лідерство полягає не в проголошенні промов, а в установленні об’єднавчих цілей, спроможності повести всіх на їх досягнення. Амбіції лідера підтверджуються скромністю та умінням справедливо ділитися почестями, подякою за підтримку та участь.

Віримо в ЗСУ!

Слава Україні!